Природній добір
Дарвінізм | Частина 2- ЧИННИКИ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ
- НАСЛІДКИ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ
- ФАКТИ, ЯКІ МОЖНА ПОЯСНИТИ ПРИРОДНИМ ДОБОРОМ
- ГЕНЕОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ
- ТРУДНОЩІ, З ЯКИМИ МАЄ СПРАВУ ТЕОРІЯ
Всім відомо, що людина вміє виплекати, користаючись в основному законом спадковості, часто найдивовижніші види рослин і тварин. Природа робить те саме — бо виживають лише ті істоти, які мали якусь корисну для них прикмету і цю прикмету передають нащадкам.
1) Штучний добір. Добрий скотар із тіла тварини може, як із воску, ліпити, що захоче. Так напр. Добантон виплекав у Кот-д’Ор з русільонських баранів, що мали вовну завдовшки 16 см. і бургундських овець, у яких вовна має 8 см., але дуже густа, новий вид. У восьмому поколінні він витворив породу, що мала вовну завдовшки у 58 см. Руно першого барана важило 1 кг, а восьмого — 6 кг.
2) Природний добір. Те, що людина осягнула свідомою, плановою діяльністю, для своїх цілей, природа за допомогою властивостей перерахованих раніше законів, осягає протягом більш довгого часу. Припустимо, що певна порода вовків живилася різними звірами, отже, їм були корисні й хитрість і сила, і прудкість, і моторність. Однак, коли б з яких-небудь причин у тій місцевості лишились самі олені — виживали б нащадки прудконогих і дужих вовків, а оскільки в іншій місцевості вовки могли б годуватися переважно худобою, то там би переважили інших хитрі й дужі вовки і ця перевага однаково ж передалася б нащадкам. Так витворилося б дві породи вовків. І дійсно, в Катскільських горах живуть дві породи вовків: одна схожа на хортів — живиться дикими звірами, а друга — важкої, кремезної будови тіла — нападає на череди й табуни.
3) Різниця між штучним і природним добором. Людина дбає про власний інтерес і тому не лише не дозволяє найдужчим самцям володіти самицями, або слабим гинути, а навпаки намагається зберегти кожну тварину, що б ніщо в господарстві не змарнувалося. Виплекає ж часто добрих для своїх цілей, але абсолютно не здатних до самостійного існування чудернацьких потвор. Природа ж забезпечує майбутнє формам більш пристосованим до тих умов, у яких вони живуть, і дбає, так би мовити, тільки про добро тих істот. Крім того, коротке життя й короткотривалі інтереси не дають змоги людині провести таких глибоких змін, які, хоча значно повільнішим темпом, протягом величезних періодів часу, дуже ступнево і тому непомітно, виконує природа. Кожне найменше корисне ухилення, природа закріпляє і плекає в нащадках, все непотрібне потроху зникає, а геологічні періоди часу, які має до розпорядження природа, дають їй змогу змінювати рослинність і звірину до непізнання!
ЧИННИКИ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ
1. Підсоння й оточення. Діючі стало і неухильно підсоння й грунт впливають на рослини дуже сильно. Масний ґрунт, тінь і вогкість витворює в кожному виді тіньову відміну буйну на ріст і листя. Піскуватий, сухий ґрунт, та палюче сонце викликає зменшення зросту, волохатість і сухість тканини. Брак тепла й вітри відтворюють відміну альпійську, низеньку, зі скупеньким листям і Т. д.
На звірів має вплив підсоння також великий. Поволі, але впевнено холод доконує глибокі зміни в організмі, побільшує масу тіла, викликує жвавіше травлення. Правда, організм намагається завжди чинити опір, але підсоння сильніше за нього й він мусить змінитися, або вмерти.
2. Пожива. — Боротьба за поживу, яка є наслідком закону розмножування організмів, спонукує тварини до безнастанного удосконалювання й пристосовування організму до вимог, які б забезпечували здобування тієї поживи. Ця боротьба в межах роду не є така гостра, як між родом та його ворогами, але зате інтенсивна, бо раз особини роду живляться тим самим, то майже непомітна додаткова прикмета вже має велике значення — дає перемогу в боротьбі за поживу й спонукує до подальшого самовдосконалення роду. Зміна поживи викликає інколи зміни звичок, способу життя, а тим самим і будови тварини. Так напр. відомий факт, що новозеландський папуга Кеа протягом років 1840—70 перетворився на хижака.
3. Звичка і вправи. Спосіб, яким істота здобуває собі поживу, змушує вправлятися один якийсь орган (або певну групу їх) більше за інші, а що основна маса поживних соків іде туди, де концентруються зусилля, то ясно, що такий орган мусить краще розвиватися.
Закон же співзалежності зросту спричинює повільне заникання (атрофію) мало вживаних, або й цілком нечинних органів. Рештки тих органів (рудименти) потім служать лише доказом походження або спільного походження нових видів. Спадковість ті всі зміни закріплює й таким чином відбувається природний добір. Дарвін подає такий приклад. На острові Мадері є види хрущів лише з рудиментами крил і є види з дужими крилами. Це наслідок частих буйних морських вітрів, до котрих одна частина хрущів пристосувалася не вилітаючи цілком під час вітру, а друга, відважніша, не боялася боротьби й виплекала такі дужі крила.
Також відомо, що у деяких раків, які живуть у темряві, лишився черенок ока, а саме око зникло.
4. Володіння самицями. Ще Лівінгстон помітив, що між самцями диких звірів нема жодного, який би не мав ран здобутих у боротьбі з суперниками за володіння самицями. Природно, що перемагають здебільшого дужчі, отже й вони лишають найчисленніше потомство. Під „дужістю“ тут розуміємо не виключно фізичну силу, а інколи хитрість, деколи розум, а деколи й краще озброєння (роги, остроги і т. п.). У птахів мелодійність голосу та краса оперення інколи теж відіграє велику роль.
5. Взаємини між різними істотами. До попереду вказаних причин, що впливають на природний добір, слід ще додати вплив суми різних взаємин між живими істотами. Прикладом може служити вже подаваний випадок залежності від поширення котів, поширення певного виду конюшини.
НАСЛІДКИ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ
Відомо, що людина, коли штучним добором виплекає у тварин певні потрібні собі прикмети, то лишає на розплід лише ті тварини, які мають найяскравіше виявлені ті прикмети. Наслідки зрозумілі — посередні типи зникають і лишаються тільки крайні типи. Так напр. люди для різних цілей плекали різні особливості у псів, і ми можемо бачити цілком неподібні одна до другої істоти: хорта і британа, бульдога і шпіца, новофунляндця й болонку. Природа не обмежена простором і часом як людина, витворює протягом віків види й роди, котрі цілком не подібні одна до одної, належать, здається, до цілком різних класів і дуже різняться від свого спільного предка. Навіть найменша особливість будови може лягти в основу різностаті (vаrietas), а це вже зародок виду (species), що в свою чергу може розвинутися в рід (genus). Графічно можна це представити так: розщепіть основну лінію на дві лінії й продовжуйте їх у безкінечність — тоді в міру того, як будете продовжувати ті лінії, вони будуть розходитися одна від одної все більше й більше; так зростає й розбіжність між прикметами.
Боротьба виду з підсонням правдоподібно в жодному випадку не може довести до цілковитого вигублення якогось виду, бо оскільки навіть у певних умовах представники виду не в стані були б пристосуватися, то й тоді ще лишається можливість врятуватися переселенням. Інакше справа представляється, коли розгориться десь завзята борня між видами за володіння поживою. При тому слід зазначити, що боротьба за поживу в межах виду також не веде до повного знищення виду, а тільки до смерті „надлишків“, смерті тих осіб, яким забракло поживи і які показали себе менш пристосованими. Боротьба ж між окремими видами (чи безпосередня, чи посередня) дуже часто кінчається повним вигубленням одного з них у певній місцевості або і взагалі. Особливо часто такі наслідки дає боротьба тварин із людиною, яка скоро обертається у винищування. Так були винищені: Дронт, Велетень Моа, у нас в Україні сайгаки, дикі коні-тарпани і бобри. В Канаді бобри врятувалися від повного винищення лише завдяки тому, що в Європі ввійшли в ужиток вигадані якимсь капелюшником шовкові (касотрові) капелюхи. Отже мусимо припускати, що той вид, якого відпорна сила менша, мусить неминуче зникнути. Не треба лише примітивізувати розуміння „відпорної сили“, бо напр. північ.-африканська газель не може перемогти лева, але вона й не потребує цього робити! Прудкість, чуйність, обережність і плодючість забезпечують газель від вигублення, бо загибель окремих тварин вирівнює плодючість. Коли б рівновага була порушена — зменшення поживи зменшило б плодючість виду, що живиться нею. Зникає вид тим скоріше, чим менша його плодючість, та чисельніші вороги.
Види, що зникли — більше не можуть відродитися, бо для того потрібно було б, щоб повторилися в цілості ті ж умови, за яких вони повстали й життя, так би мовити, повернувшись „до джерел" почало б розвиватися знову. Мамути зникли й ми вже ніколи їх не побачимо! Людина також штучно може „творити" лише в межах одного виду й то вона не може напр. у двох окремих місцевостях витворити не подібний, а цілком тотожний тип, тим більше, коли вигинув основний вид, а „спільний предок" того виду з іншим, також, або вигинув, або змінився до невпізнання. Природа йде вперед і те, що зникло, не повернеться вже. Тому, коли ми маємо тепер два якісь крайні типи тварин які „віддалилися" однин від одного внаслідок все більшої розбіжності прикмет, яка утворювалась протягом кількох геологічних періодів — то представників посередніх типів, аж до спільного предка включно мусимо шукати в геологічних покладах тих періодів. А тому*
1) Коли ми помітили, що сучасний вид тотожний зі стародавнім, то це доводить, що він дожив до наших днів без змін і повинен зустрічатися у всіх проміжних покладах. Приклад: язочка (lingula) — рід мушлі, що від сілюрійської епохи зберігся до наших днів.
2) Коли вид, праотець кількох інших видів, згинув, то він, тим більше буде схожий на своїх нащадків, а ті між собою, чим давніші (ближчі до епохи „праотця") ті поклади будуть.
Кожне нове відкриття палеонтології цей висновок підтверджує.
3) Коли види, що відокремилися від спільного предка в свою чергу дали нові розгалуження-види, то ті види тим більше матимуть між собою спільних рис, чим ближчі покоління до спільного предка розглядатимемо. Таким чином (за допомогою палеонтології) була заповнена напр. велика безодня між свинею й верблюдом. Крім того, палеонтологія ще скріпила позиції теорії добору тим, що ствердила на підставі знахідок безсумнівність походження у країнах відокремлених (Австралія, Південна Америка, Нова Зеляндія) існуючих тепер оригінальних видів від викопних форм минулих періодів. Одночасно викопні форми стверджують спорідненість і спільність походження звірів всіх частин світу, що, коли мати на увазі переселення, є не тільки підтвердженням теорії Дарвіна, а й підтверджує пов’язаність тепер відокремлених суходолів у минулих періодах.
Органічні види походять від одного спільного предка, від якого відрізняються завдяки ступеневому й довгому процесові накопичення особливостей, та розвитку все нових відхилень від первісного типа. Коли б земля змогла вернути життя всім органічним формам, що вимерли, то ми б побачили без перерв суцільний ланцюг форм, що в’яжуть усе живе між собою. Попереду сказане допоможе нам належно оцінити і зрозуміти єдність плану будови та певну подібність, незалежну від життєвих звичок органічних істот, належних до одного класу. Рука людини, лапа кертиці, плавець дельфіна, крило лилика та передня нога коня складається з тих самих кісточок цілком однаково розміщених і лише спосіб життя деякі з них змусив видовжитись, а деякі від невживання змаліли, або атрофувалися — однак план порушений не був! Ті самі закони кермують змінами будови ніг шкаралупників і змінами квітки. Єдність походження є причиною єдності плану. Кожна жива істота, однак, мусить безнастанно змінюватися, адаптуватись до все нових умов життя, щоб їх перемагати. Природний добір працює для збереження й удосконалення видів через удосконалювання організації кращих особин. Отже, наслідком природного добору є не смерть або винищення живих істот, а тим самим і життя, а навпаки органічний поступ живої природи. Під органічним поступом розуміємо фізіологічний поділ праці, та спеціалізацію окремих органів.
ФАКТИ, ЯКІ МОЖНА ПОЯСНИТИ ПРИРОДНИМ ДОБОРОМ
1. Географічне розміщення організованих істот. — Природні перепони й переселення вкупі, згідно з теорією природного добору, вплинули на географічне розміщення тварин. Природні перепони бувають двох родів: механічні та фізіологічні. Механічні перешкоди найменше даються взнаки птахам і рибам, але дуже велике мають значення для гадів, мякунів і шкаралупників, яких оселення спиняють моря, гори і т. п. На океанічних островах немає земноводних (рапавок, жаб, іриць і т. д.) хоча умовини життя там добрі (привезені людьми — надзвичайно розмножилися) однак солона вода вбиває, як самі тварини, так і їх ікру, отже, самі дістатися туди не могли. З ссавців лише лилики живуть на всіх островах — коли ж острів лежить близько від берега (можливо відносно недавно відокремився) то його звірня подібна до звірні сусіднього суходолу. Звірня Австралії й Америки так різниться від решти світу тому, що після відокремлення цих суходолів дальший розвиток і творення видів йшло там самостійно.
Найпізніше з`явилася Берингова протока, тому в Америку встигли потрапити окремі
представники європейських видів: білий ведмідь, бобер, горностай і т. д.
Фізіологічною перепоною є, звичайно, нездатність певних видів пристосуватися до іншого підсоння. Собака й людина мають найбільш придатний до подолання цієї перешкоди організм, мавпи в уміркованому підсонні вмирають від сухот.
Переселення, які були наслідком боротьби за існування сприяли потім творенню в нових умовах нових видів. Розкопки біля Маратона в Греції доводять, що був час, коли там жили і предки рена, мошусового бика та бобра й гіпопотама, африканського слона та рябої гієни. Лише переселення, вкупі з такими явищами, як льодовикові періоди, можуть пояснити однаковість рослин на верхів’ях Шотландії та Скандинавії. Механічні причини, однак, мають більше значення, бо фізіологічні поступово, протягом довгого часу, можуть бути переборені організмом. Доказом цього є не лише згадуваний вже рен або слон, а й наші свійські птахи — адже ж вони здебільшого походять з Індії та Малої Азії.
2. Рудиментарні органи. Рудиментарні органи зустрічаємо часто. Напр. всі самці ссавців мають зав’язкові груди (цицьки), змії — частину легенів, хребтову кістку й задні кінцівки; зародок кита — має рудименти зубів, які потім зникають; безкрил (Apteryx) — крила; і т. д. Усі ці факти можна з’ясувати лише за допомогою теорії природного добору, згідно з якою органи, що не вживалися, мусили потроху атрофуватися й перетворитися з рудиментарні органи. Це — наслідок природного добору.
3. Існування нижчих типів. Вищими типами істот називаємо ті, в яких для можливо більшої кількості властивостей є можливо відповідно велика кількість окремих органів — так би мовити є далеко йдуча спеціалізація. Але це не перешкоджає існуванню типів, організм котрих знехтував можливістю спеціалізації й лишився на первісному щаблі розвитку — бо в певних умовах життя такий „люксус“ є зайвий! Чому, напр., зоофітам, коралям, губкам, медузам, голкошкірцям і под. — спеціалізація? Спеціалізація добра, але не всюди. В певних обставинах „універсальний майстер” — селянин скоріше дасть собі раду за спеціаліста- хіміка (напр. потрапивши на ненаселений острів). На підставі теорії природного добору можемо сформулювати такий закон: „Чим простіша будова організму — тим більш стала його форма, а чим складніша — тим швидше вона змінюється”.
4. Регресивний розвиток. Помічено було не раз, що мавпа, напр. шимпанзе, до певного свого дитячого віку йде в розумових здібностях на рівні, а то й попереду людської дитини тих же років, однак, надходить пора, коли розум перестає розвиватися, а після цього навіть помічається певний регрес. Це явище легко пояснити, коли пригадаємо, що 1) спадкові ознаки виступають у певному віці й 2) що кожна істота розвиваючись з маленького зародка повторює головні етапи історії виникнення свого виду від спільного предка протягом кількох геологічних періодів, (тому напр. зародки всіх хребовців у певному віці мають рудименти зябрових щілин — спогад про те, що був час, коли далекі предки дихали зябрами). Отже, мавпи є споріднені з людьми, людська, а також мавпяча дитина „повторює" розвиток виду, коли він ще не відокремився, потім настало відокремлення сполучене з безнастанним вдосконаленням мозку у людини, а предки мавпи пристосувалися до умовин життя так, що намагалися виходити переможцями з боротьби за існування не стільки за допомогою розуму, скільки розвиваючи сили м’язів та зручність. Тому цей регрес розумового розвитку й повторюється молодою мавпою: у певному віці вона одержує спадщину ближчих поколінь.
Регресивний розвиток організації трапляється також досить часто і причини його ті ж: у певних умовах життя вимоги боротьби змусили вид спростити свій організм і це спрощення передається нащадкам у певному віці.
ГЕНЕОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ
Учені природознавці віддавна не лише для зручності, а також і для більшої ясності стосунків між живими істотами, намагалися систематизувати відомі нам тварини поділивши їх на: розділи (Typus), класи (Classis), ряди (Ordo), родини (Familia), роди (Genus) і види (Species). Проте тільки одна теорія природного добору дає змогу без помилок визначити місце кожного окремого виду, без неї не було відомо яким прикметам тварини надавати вирішального значення (напр. чи формі тіла і способу життя кита таким же, як у риб, чи розмноженню такому ж, як у ссавців).
Теорія природного добору каже, що треба зважати в першу чергу на: а) сталість будови, b) рештки первісної будови, с) одностайність прикмет і d) споріднення існуюче або відновлене.
Як сталість і однаковість будови таких важливих органів як кровообігу, дихання та відтворення, так і сталість та однаковість, у великого числа видів, прикмет другорядних (пір’я чи вовни, що вкривають шкіру) вказують на споріднення та походження від спільного предка. Рештки первісної будови у формі рудиментарних або атрофованих органів знайдені у кількох видів свідчать про єдність походження. Тому ж, що всяка істота повторяє, в деякій мірі, історію свого виду, то особливо велике значення для класифікації має зародок та перші стадії його розвитку. Напр., передні кінцівки, в зв’язку з різними умовами життя дорослих істот, будуть дуже різнитися своєю формою (руки, ноги, плавці, крила), однак, на певній стадії розвитку зародка, цієї різниці не буде. Ще приклади: зародок папуги має рудиментарні зуби, яких дорослий птах не має, пуголовок має хвоста, якого жаба не має і т. д.
Під одностайністю цілісності прикмет розуміємо певну суміш прикмет властиву даному виду (Українці різняться між собою й мають прикмети властиві різним іншим націям, однак, є якась специфічна суміш прикмет, яка властива лише українцям, правда, не вона утворила українську націю, а навпаки, — проте, все ж ця цілісність прикмет допомагає пізнати українця серед інших). Лінней так сформулював це: „Не прикмети творять рід, а рід творить прикмети". Це значить, коли прикмети брати окремо — вони не характерні для роду, а характерна є певна цілісність.
Існуюче споріднення пізнаємо на підставі, в першу чергу, наявності прикмет подібності з прикметами справжнього споріднення (будова передніх плавців кита під впливом пристосування стала подібна до риб`ячих, але їхня будова виявляє справжнє споріднення із ссавцями. Вимерлі види спричинили своїм зникненням гостре розмежування істот по групах (хребовці взагалі, птахи та риби), однак, коли б ми могли воскресити вимерлі види, було б вже неможливо виразно відділити різні групи тварин одна від одної.
Класифікація, яка виявляє споріднення в тваринному світі, може бути прирівняна до дерева на котрому великі гілляки — це розділи, менші — це класи, ці знову розгалужуються на ряди, ряди на родини, родини на роди, а ті, в свою чергу, на види.
Від тих віток йдуть тоненькі паростки — різностаті.
ТРУДНОЩІ, З ЯКИМИ МАЄ СПРАВУ ТЕОРІЯ
Дарвін сумлінно подає такі трудності, які не цілком ще розв’язала теорія:
1) Географічне розповсюдження одного виду по різних місцевостях — однак це можна пояснити переселеннями, які відбувалися в давнину, а саме переважно за льодовикового періоду.
2) Неплідність парувань між двома різними видами або, коли трапиться приплід, неплідність мішанців (осел і кобила)? Це можна з’ясувати так: здебільшого тому, що обидва види мають дуже багато різних відхилень, витворених протягом віків ще в зародку відбувається боротьба протилежних елементів, яка здебільшого приводить до смерті зародок, а коли й родиться мішанець, то в органах народження відбувається у нього стільки раптових змін, що подальше парування здебільшого не може дати наслідку.
3) Недостача проміжних типів є, власне, найменшою трудністю, бо від часів Дарвіна палеонтологія (наука ще дуже молода) знайшла величезну кількість проміжних типів, однак, ми не можемо сподіватися віднайти всіх проміжних форм, щоб зв’язати кожний вид з якимось спільним предком, бо дія води, вітру, землетрусів, мікроорганізмів і теплові та хімічні впливи знищили занадто багато решток колишніх тварин і рослин. Неосвіченість і непідготованість робітників-копачів стоїть також на перешкоді. Однак, кожна нова знахідка — підтверджує теорію; так знайдено в Півн. Америці фенакодуса — спільного предка однокопитних, та більше десятка проміжних типів, що пов’язують їх з тим хижим предком. Знайдено пару десятків видів викопних мавп, знайдено спільних предків мастодонта, слона й мамута та багато інших знахідок.
Закінчуємо цей загальний виклад теорії добору поданою нижче цитатою з Дарвіна:
„Цікаво дивитися на якийсь чудовий закуток землі вкритий безліччю різноманітних рослин, з співучими пташками на галуззі з різними комахами, що літають в повітрі та хробаками, що лазять по вогкому ґрунті, і знати, що всі форми так дбайливо і вміло збудовані, зв`язані такими складними взаєминами, усі чисто повстали завдяки законам, що ненастанно діють довкола нас"!